Спроби знайти
визначення нападаючої сторони почалися майже з моменту створення Ліги Націй. В
Статуті Ліги Націй застосовується поняття агресії і агресора, проте, само
поняття не розшифровується. Так, наприклад, ст. 16 Статуту Ліги каже про
міжнародні санкції проти нападаючої сторони, але не дає самого визначення
нападаючої сторони. Протягом ряду років існування Ліги працювали різні комісії,
які безуспішно намагалися визначити поняття нападаючої сторони. Зважаючи на
відсутність загальновизнаного визначення право встановлення нападаючої сторони
в кожному окремому конфлікті належало Раді Ліги Націй.
Враховуючи посилення
агресивних тенденцій в міжнародній політиці, виникає питання про необхідність
визначення понять агресії та нападаючої сторони. Вперше було піднято питання
про необхідність укладення спеціальної конвенції з визначення нападаючої
сторони на конференції з роззброєння в грудні 1932 року. Проект визначення
нападаючої сторони передбачав визнання такої в міжнародному конфлікті держави,
яка «першою оголосить війну іншій державі; збройні сили якої, хоча б і без
оголошення війни вторгнуться на територію іншої держави; сухопутні, морські або
повітряні сили якого будуть висаджені або введені в межі іншої держави або
свідомо будуть атакувати морські судна або повітряні судна останньої без
дозволу її уряду або порушать умови такого дозволу; яка встановить морську
блокаду берегів або портів іншої держави », при цьому« ніяке міркування
політичного, стратегічного або економічного порядку, так само як і посилання на
значні розміри вкладеного капіталу або на інші особливі інтереси, що можуть
матися на цій території, ні заперечення за нею відмітних ознак держави, не
можуть служити виправданням нападу ».
У цей час
відбувається все більша дестабілізація обстановки і зростання агресивних
тенденцій в міжнародних відносинах. Зовсім небагато часу потрібно, щоб в Італії
та Німеччині встановилися тоталітарні фашистські режими. В цих умовах особливої
актуальності набуває тема створення нової системи міжнародної безпеки, яка
змогла б запобігти вже досить реальній загрозі війни.
Проект
колективної безпеки грунтувався на рівності всіх учасників передбачуваного
регіонального договору і на универсалізмі, що складається в тому, що в
створювану систему включалися всі без винятку держави охоплюваного регіону.
Учасники пакту повинні були користуватися рівними правами і гарантіями, при
цьому відкидалася ідея якого-небудь протиставлення одних країн іншим, виняток
кого-небудь із системи колективної безпеки або отримання будь-ким з
країн-учасників переваг порівняно з іншими державами за їх рахунок.
СРСР у
здійснення своєї ідеї колективної безпеки виступив з пропозицією про укладення
Східного пакту, який дав би гарантії безпеки всім європейським країнам і усунув
би «випробовуване повсюдно почуття невпевненості в безпеці, невпевненості в
непорушення світу взагалі і зокрема в Європі». Східний пакт мав включати в себе
Німеччину, СРСР, Польщу, Литву, Латвію, Естонію, Фінляндію і Чехословаччину.
Всі учасники пакту у разі нападу на одного з них повинні були автоматично
надавати стороні, на яку напали, військову допомогу. Франція, не підписуючи
Східного пакту, брала на себе гарантію його виконання. Це означало, що в разі,
якби хто-небудь з учасників пакту відмовився виконати постанову про допомогу
стороні, на яку напали, Франція зобов'язана була б сама виступити.
Політична атмосфера
в початку 1934 року, в зв'язку з безперервним зростанням гітлерівської агресії,
давала значну кількість приводів побоюватися, що незалежність прибалтійських
держав може опинитися під загрозою з боку Німеччини. Наміри Німеччини, зокрема,
були розкриті в меморандумі Гугенберга, оголошеному на світовій економічній
конференції в Лондоні в 1933 році.
Німеччина категорично
відмовлялася прийняти участь в проектованому пакті, посилаючись на своє
нерівноправне становище в питанні про озброєння. Через два дні після німецького
відмови з'явилась відмова Польщі. З учасників проектованого пакту лише
Чехословаччина беззастережно приєдналася до цього проекту. Що стосується
Латвії, Литви та Естонії, то вони зайняли коливну позицію, а Фінляндія взагалі
ухилилася від якої б то не було відповіді на пропозицію про створення пакту
колективної безпеки. Негативна позиція Німеччини та Польщі зірвала підписання Східного
пакту. В цьому зриві активну роль зіграв і Лаваль, міністр закордонних справ
Франції.
Лаваль
продовжував робити заспокійливі публічні запевнення в напрямку створення
Східного пакту. Одночасно він давав зрозуміти Німеччині, що готовий піти на
безпосереднє угоду з нею і одночасно з Польщею. Одним з варіантів такої угоди
був проект Лаваля про потрійний гарантійний пакт (Франція, Польща, Німеччина).
Незважаючи на
те, що було отримано згоду деяких країн-учасниць на укладення Східного регіонального
пакту, в результаті відкритої протидії Німеччини, заперечень Польщі та маневрів
Англії, що продовжувала політику німецьких устремлінь на Схід, цю ідею в
1933-1935 рр. реалізувати не вдалося.
У
Франції ж наприкінці 30-х рр. все більше закріплювалася тенденція прагнення не
до організації колективної відсічі агресору, а до угодовства з ним, до
потурання діям німецького фашизму.
Настільки ж
безуспішними виявилися спроби СРСР досягти домовленості з Англією і
мобілізувати Лігу Націй. Уже в початку 1935 року Німеччиною був порушений
Версальський договір (пункт про заборону озброєння), що не привело до
яких-небудь серйозних наслідків для неї. З питання нападу Італії на Абіссінію
наприкінці 1934-1935, хоча і була скликана термінова конференція Ліги Націй,
але вона так само нічого не вирішила. Прийняті пізніше, за наполяганням кількох
країн, санкції проти агресії Італії, передбачені ст. 16 Статуту Ліги були
занадто м'якими, а в липні 1936 були скасовані. Так само практично без уваги
залишився ще ряд інцидентів.
Внаслідок цих
протиправних дій країн-агресорів і відсутності відповідної реакції на них
фактично руйнувалася вся Версальсько-вашингтонська система міжнародних
відносин.
Не можна було боротися за
мир, що не відстоюючи водночас непорушними міжнародні зобов'язання; боротися за
колективну організацію безпеки, не приймаючи колективних заходів проти
порушення цих зобов'язань і не можна було зберегти Лігу Націй, якщо вона не
виконувала своїх власних постанов, а привчала агресорів не рахуватися ні з
якими її рекомендаціями, ні з якими її застереженнями, ні з якими її погрозами
і проходячи повз порушень цих договорів або відбуваючись словесними протестами
і не приймаючи більш дійсних заходів. Було очевидно, що Ліга Націй вже
закінчила своє існування в якості скільки-небудь дієвого інструменту
міжнародної політики.
Укладення
Мюнхенського пакту між керівниками Англії і Франції з лідерами гітлерівської
Німеччини і фашистської Італії також сприяло агресії.
Текст
Мюнхенської угоди від 29 вересня 1938 встановлював певні способи та умови
відторгнення Судетської області від Чехословаччини на користь Німеччини «згідно
досягнуто принципової згоди» глав чотирьох держав: Німеччини, Великобританії,
Франції та Італії. Список цих заходів включав в себе негайну евакуацію
Судетської області в період з 1 по 10 жовтня, звільнення від несення військової
та поліцейської обов'язки всіх судетських німців протягом чотирьох тижнів і ін.
На Мюнхенській
конференції Чемберлен і Даладьє повністю «капітулювали» перед Гітлером.
Неминучим
безпосереднім результатом Мюнхенської угоди було захоплення Гітлером
Чехословаччини в березні 1939 року. 14 березня за допомогою Гітлера склалася
«самостійна» Словацька держава. Чеські війська були видалені з території
Словаччини. В той же день угорський уряд заявило, що він наполягає на
приєднанні Карпатської України до Угорщини (до початку 1939 року Угорщина
цілком увійшла в фарватер зовнішньої політики Німеччини та Італії, повністю
втративши самостійність своєї політики).
Німеччина зажадала від чехословацького уряду визнання відділення Словаччини та Карпатської України, розпуску чехословацької армії, скасування посади президента республіки і призначення замість неї регента-правителя.
15 березня
президент Чехословаччини Гаха (який замінив пішов у відставку Бенеша) і міністр
закордонних справ Хвалковскій були викликані в Берлін до Гітлера. Поки вони
туди їхали, німецькі війська перейшли кордон Чехословаччини почали займати одне
місто за іншим. Коли Гаха та Хвалковскій з'явилися до Гітлера, останній в
присутності Ріббентропа запропонував їм підписати договір про приєднання Чехії
до Німеччини.
16 березня 1939
словацький прем'єр-міністр Тіссо звернувся до Гітлера з телеграмою, в якій
просив його взяти Словаччину під свій захист. Окрім СРСР і США всі країни
визнали приєднання Чехословаччини до Німеччини.
Захоплення Гітлером
Чехословаччини 15 березня 1939, різке загострення польсько-німецьких відносин і
нав'язане Румунії економічна угода, що перетворило Румунію фактично на васала
Німеччини, привели до деякого зміни позиції Чемберлена, а слідом за ним і
Даладьє.
Переговори в Москві
навесні-влітку 1939 року - остання спроба створення системи, гарантійної
європейські країни від агресії гітлерівської Німеччини і фашистської Італії -
закінчилися невдачею.
Політика
умиротворення фашистського уряду країн-агресорів, їх побоювання і небажання йти
на угоду з країною іншої системи, атмосфера взаємної підозри та недовіри
привели до невдачі планів створення системи колективної безпеки в Європі. У
підсумку фашистська Німеччина разом зі своїми союзниками увергнула світ в
страшну і спустошливу Другу Світову Війну.
Сама суть
колективної безпеки обумовлена і визначена принципами мирного співіснування,
передбачає колективне співробітництво держав країн з різними рівнями розвитку в
ім'я запобігання війни і збереження миру.
Вироблення і
прийняття спільних колективних заходів щодо забезпечення безпеки - це значно
більш глибокий і складний елемент мирного співіснування, ніж встановлення
дипломатичних відносин між різними державами і навіть розвиток між ними
торговельних та економічних зв'язкі
Немає коментарів:
Дописати коментар