Зовнішня політика США у міжвоєнний
період
Зовнішня політика США після закінчення
Першої світової війни базувалась на солідній економічній і військовій
могутності і мала на меті утвердити лідерство США у післявоєнному світі. Це
вело до експансіоністських кроків з їх боку, до підкорення світових ринків. США
виступали в ролі арбітра при вирішенні складних міжнародних проблем
(репараційні платежі на Версальській конференції). Післявоєнні роки були роками
утвердження США як провідної держави світу. Ситуація для цього була досить
сприятлива. Одні конкуренти розгромлені, інші – ослаблені.
Не дивно, що в США не хотіли змиритися з
рішенням Паризької мирної конференції. Вважали, що США нічого не одержали,
поставили себе під загрозу виконання зобов’язань перед європейськими державами.
Ізоляціоністи (ті, хто не хотів зв’язувати США зобов’язаннями перед Лігою
Націй, де керівна роль належала європейським державам) не допустили ратифікації
Версальського договору. США не стали членом Ліги Націй.
США не змирилися з фактом появи на
міжнародній арені нової держави – радянської Росії. Вони її не тільки не
визнавали, але й взяли курс на знищення шляхом економічної і політичної
блокади, надання воєнної допомоги білогвардійцям і вдалися до прямої збройної
інтервенції. Їх війська у квітні 1918 р. висадились з
воєнних кораблів на півночі Росії в
Мурманську і Архангельську. У серпні того ж року США здійснили висадку
своїх військ на Далекому Сході. США мали намір відірвати від Росії Далекий
Схід і Сибір, відновити там владу буржуазії. Таким чином, США фактично були в
стані війни з радянською Росією. Громадяни США, які виявляли симпатії до
радянської Росії, піддавались репресіям, аж до тюремного ув’язнення, звільнення
з роботи та ін.
Збройна інтервенція імперіалістичних країн
проти радянської Росії зазнала поразки. США і після цього продовжували
проводити щодо Росії політику невизнання, блокади й ізоляції, політику збирання
антирадянських сил. Це був курс на те, щоб примусити радянську Росію
повернутися на капіталістичний шлях розвитку. Вони намагалися не допустити і
угод країн Західної Європи з радянською Росією, вважаючи, що це прискорить її
падіння. Навіть особисті контакти громадян США і Росії були надто ускладненими.
Після Першої світової війни монополії США,
маючи великі економічні, фінансові можливості, проникали на європейські ринки.
Це привело до загострення американо-англійських, американо-французьких
суперечностей. Зауважимо, що характер суперечностей не був небезпечний для
збереження миру.
Конференція у Вашингтоні, скликана 12
листопада 1921 р. за ініціативою США, повинна була надати їх курсу на експансію
на Далекому Сході міжнародного визнання і згоди. Аналіз документів, підписаних
учасниками конференції, це підтверджує. Боротьба провідних країн Заходу за
новий переділ світу вступила в стадію свого вирішення. США не бажали нікому
нічого уступати.
У період стабілізації, коли економіка
країни була на піднесенні, посилилась експансія американського імперіалізму.
Завоювання нових ринків збуту товарів, встановлення контролю над сировинними
ресурсами в Латинській Америці, в Азії. Це досягалось, перш за все, шляхом надання
позик. З 1914 по 1929 рік експорт капіталу з США досяг 27 млрд.
доларів. Позики надавались вибірково. Одержувачем американських позик були
фашистська Італія, Німеччина. Категорично було заборонено надавати позики
Радянському Союзу.
США стали світовим кредитором. Їх
боржники: Англія і Франція – 4 млрд. доларів, Італія – 2 млрд. Доларів.
Монополії США скупляли контрольні пакети акцій підприємств, відкривали філії
своїх підприємств в Європі, Латинській Америці, Азії. Це вело до одержання ними
там надприбутків.
США уважно стежили за подіями в Європі,
Азії. Вони намагались закріпити там свої позиції, виступали в ролі головного
арбітра (план Дауеса, план Юнга). Їх непокоїв революційний рух в Європі,
зростання економічної і воєнної могутності СРСР. Вони анулювали воєнні борги
країнам Європи, настояли на зменшенні репарацій з Німеччини. У 20-ті роки у США
склались особливі відносини з Німеччиною. У 1921 р. вони підписали договір з
Німеччиною, а в 1923 р. вивели свої війська з німецької території. США взяли
курс на економічне відродження Німеччини, надали їй кредитів майже на 20 млрд.
марок. Американська компанія “Дженерал електрик” мала контрольний пакет акцій
німецького електротехнічного концерну АЕГ. “Дженерал моторс” утвердилась у
німецькій компанії “Адам Опель”. Взагалі 80% іноземного капіталу в Німеччині
належало США. Не буде перебільшенням сказати, що американський капітал сприяв
не тільки економічному, але й воєнному відродженню Німеччини. Власне і Г. Гувер
не приховував, коли заявляв, що ми рятуємо не Німеччину, а себе.
Територію Латинської Америки і, перш за
все, Колумбію, Венесуелу, Мексику США використовували як сировинний придаток для своєї промисловості і ринок збуту своїх
товарів. Однак Англія не хотіла уступати там свої економічні позиції. Це було
однією із причин загострення
англо-американських суперечностей. Вкладання капіталів в економіку країн
Латинської Америки (у 1913 р. вони вклали 747 млн. доларів, у 1919 р. – 3 млрд.
доларів, у 1929 р. – 5 млрд.587 млн. доларів) і утвердження над нею свого
контролю шляхом насаджування маріонеткових урядів і диктаторів було основним у
боротьбі з англійським капіталом.
І лише після цього в країни Латинської
Америки надсилались американські війська для «захисту власності американських
громадян» та «інтересів США». У деяких латиноамериканських країнах, як це було
в Нікарагуа, американські війська знаходились багато років. На 1928 р. США
контролювали 14 із 20 латиноамериканських країн. Все це обґрунтовувалось правом
США на втручання у внутрішні справи країн Латинської Америки (доктрина Монро).
У конфліктах між державами Латинської Америки США намагались відігравати роль
посередника.
У роки світової економічної кризи за час
президентства Г. Гувера загострилась боротьба між США та Англією за Латинську
Америку. Позиції американського капіталу там явно ослабли.
США брали участь у роботі міжнародних
конференцій. Найбільш продуктивною для них була конференція по морських
озброєннях (Лондон, 1930 р.).
Участь у роботі Женевської конференції по
роззброєнню (1932 р.) не була продуктивною. Мабуть, тема переговорів їх не
влаштовувала, адже їх воєнний бюджет зріс на 27%. Єдине, на що вони були готові
піти, так це на обмеження виробництва танків і артилерії, але були проти
обмеження морських озброєнь.
З приходом до влади Ф.Рузвельта були дещо
змінені акценти в американській зовнішній політиці. В її основу було покладено
нейтралітет і добросусідство. Економічна криза змусила Ф.Рузвельта більше уваги
приділяти внутрішнім проблемам. До того ж ізоляціоністи були проти союзів з
європейськими державами. Це надавало американській зовнішній політиці більшої
стриманості і мало ініціативності.
Новим елементом зовнішньої політики США
був курс на нормалізацію відносин з СРСР. Великі промисловці 23 червня 1933 р.
на з’їзді асоціації кредиторів висловилися за встановлення нормальних відносин
між США і СРСР і розширення торгівлі. Таку ж позицію займав виконавчий комітет
торгової палати усіх штатів. До цієї позиції приєднувались письменники,
робітники, фермери.
Формальним приводом для невизнання
Сполученими Штатами Америки Радянського Союзу було звинувачення у пропаганді
проти імперіалізму. Економічні відносини на рівні американських приватних осіб
і державних установ СРСР мали місце. За 2 роки (1923-1925) товарообіг між обома
країнами зріс у 4 рази. Кредитно торгівельні операції здійснювали приватні
банки США.В 1928 р. Дженерал електрик підписала договір з СРСР на поставки
електрообладнання на 25 млн. доларів. Автомобільна компанія Форд підписала
угоду з Горьковським автозаводом на поставку йому обладнання. У 1928 р. до 20%
експорту тракторів США направлялися в Радянський Союз.
У жовтні 1933 р. президент США Ф. Рузвельт
звернувся з пропозицією до уряду СРСР почати переговори про встановлення
нормальних дипломатичних відносин між обома країнами. 16 листопада 1933 р. між
США і СРСР були встановлені дипломатичні відносини, що мало, безперечно,
позитивне значення. 24 листопада 1933 р. у приміщенні американо-радянської
торгової палати в Нью-Йорку був влаштований прийом у міністра закордонних справ
СРСР Литвинова. На прийомі було 2 тис. гостей. Послом СРСР в США був
призначений Троянівський, а послом США в СРСР був призначений Булліт.
Чому саме в 1933 р. США пішли на
встановлення дипломатичних відносин з СРСР? Торговий оборот США на той час
різко скоротився. Ринок Радянського Союзу був безмежним для американської
промислової продукції, що вело і до збільшення зайнятості американських
робітників.
Соціально-економічна ситуація в країнах
Латинської Америки була небезпечною для інтересів США. Антиамериканські настрої
в багатьох країнах континенту могли вийти із-під контролю. До того ж за роки
економічної кризи значно послабились позиції США в країнах Латинської Америки.
Саме за таких умов у грудні 1937 р. уряд США відмовився від політики “великого
кийка” і проголосив курс на політику “доброго сусіда”, яка повинна була
загальмувати небажані для США процеси в країнах Латинської Америки. Так, це
була відмова від воєнної інтервенції в латиноамериканські країни. Американські
окупаційні війська були виведені з Нікарагуа і Гаїті. Все це зовсім не означало
про відмову від зміцнення позицій американського капіталу в країнах Латинської
Америки.
На 1936 р. США уклали 11 торгових
договорів з країнами Латинської Америки. Торгова експансія США набула
величезних масштабів. Все це відбувалось під прикриттям ідеї панамериканізму,
яка послужила ґрунтом для проведення панамериканських конференцій у 1932 р. в
Монтевідео, в 1936 р. – в Буенос-Айресі, в 1938 р. – в Лімі. Мета цих
конференцій полягала в тому, щоб об’єднати країни Західної півкулі під егідою
США. Рішення конференцій (пом’якшення митних правил, про запобігання конфліктів
та ін.) позитивно вплинули на зміцнення політичних і економічних позицій США в
Латинській Америці.
Друга половина 30-х років – це час
підготовки провідними державами світу до нової війни. США вирішили, не
послаблюючи зусиль по нарощуванню своїх озброєнь, заявити про свій нейтралітет.
Вперше це зробив Конгрес у серпні 1935 р. Закон про нейтралітет забороняв
експорт зброї воюючим сторонам, означав відмову від колективних дій проти
агресора.
Вперше США використали закон про
нейтралітет під час італо-ефіопської війни в 1935 р., а потім і громадянської
війни в Іспанії у 1936-1939 рр. У першому випадку вони співпрацювали з Італією,
розширили торгівлю нестратегічними матеріалами. У другому випадку вони
співпрацювали з Франко. Спільним для обох випадків було те, що жертви агресії
були позбавлені будь-якої можливості отримання підтримки з боку США. Лише
громадські організації та окремі особи виступили на підтримку Ефіопії і
республіканської Іспанії. Вони надсилали жертвам агресії медикаменти, тисячі
американських добровольців воювали в інтербригадах на боці республіканців
Іспанії.
Події в Європі, пов’язані з захопленням
Німеччиною Австрії і Мюнхенською угодою, вимагали від уряду США визначитись
щодо Німеччини. Однак цього упродовж 1938 р. не відбулось. Лише громадські
організації протестували проти агресивних дій Німеччини, проводили демонстрації
солідарності з Чехословаччиною в Нью-Йорку, Філадельфії, Сент-Луїсі та ін.
містах.
У 1939 р. Конгрес США обговорював питання
про можливість союзу з Англією і Францією і прийшов до висновку, що оборона США
– це і оборона Європи, що незалежність Латинської Америки – це і незалежність
США.
У лютому 1939 р. Ф. Рузвельт на нараді з
членами сенатської комісії по воєнних справах заявив, що нова світова війна
швидко насувається; Німеччина прагне встановити своє панування в Європі, і це
дасть її можливість проводити тоді боротьбу за світове панування, що створить
загрозу інтересам США. У березні 1939 р. Ф. Рузвельт запропонував Конгресу
переглянути закон про нейтралітет. Однак Конгрес не підтримав свого президента.
Разом з тим, розвиток воєнної
промисловості США здійснювався такими темпами, що вона “могла витримати
будь-яку тривалу війну”. Додатковими воєнно-технічними засобами в цьому
відношенні служив “План промислової мобілізації” на випадок надзвичайних обставин
(1938 р.) і “Акт про стратегічні сировинні матеріали” (1939 р.) США суттєво
збільшили витрати на зміцнення ВМФ (додатково 1 млрд. доларів). Було вжито
заходів щодо укріплення стратегічних островів у Тихому океані, Панамського
каналу.
Політична стратегія США базувалась на
принципі створення можливості Сполученим Штатам залишатися поза війною і
збагатитися на поставках озброєнь, якщо війна почнеться.
Ф. Рузвельт очолював ту групу
американських політиків, яка вважала, що ізоляціоністи (Гувер, Тафт, Херст та
ін.) приведуть до послаблення позицій США, до втрати союзників, ринків. До того
ж не можна було і надалі не враховувати загрози німецького фашизму і японського
мілітаризму.
Дізнавшись про Пакт Молотова-Ріббентропа,
Ф. Рузвельт поставив ряд запитань, відповіді на які на той час, схоже у нього
не було: СРСР хоче виграти час; СРСР ображений за Мюнхен; СРСР йде на союз з
“Віссю”?
Таким чином, США явно не використали свої
можливості світового лідера для попередження Другої світової війни. Це дорого
обійдеться народам світу. США будуть змушені зайняти більш активну позицію щодо
агресивних держав тогочасного світу.
| |||
| У 20-х—30-х рр. ХХ ст., вирішальне значення для визначення як цілей, так і методів американської зовнішньої політики мали внутрішні фактори: економічний, соціально-політичний, ідеологічний. Зовнішня політика повинна була не відволікати увагу від боротьби з кризою, а, навпаки, сприяти виходу з смуги небаченого економічного спаду. Такий підхід домінував в урядових колах США під час і після світової економічної кризи 1929—1932 рр. [2, с. 23]. Так, ще в інавгураційній промові 32 президент США Франклін Рузвельт торкнувся питань зовнішньої політики. Зокрема, сказав він наступне: «Наші міжнародні торгівельні відносини, хоча і є важливими, проте, беручи до уваги виниклу ситуацію, вони мають другорядне значення поряд з питанням про шляхи створення міцної національної економіки. В основу свого підходу до вирішення практичних питань я поклав принцип першочерговості. Я зроблю все, щоб відновити світову торгівлю шляхом міжнародної економічної перебудови, але надзвичайна ситуація, з якою ми стикаємося всередині країни, не може чекати, поки ми доб'ємося результатів в цій області» [1, с. 237]. Адміністрація Ф. Рузвельта продовжила американську зовнішню політику з її традиційними основними напрямами і відповідними їм доктринами: Монро в Латинській Америці, «відкритих дверей» в Азії та ізоляціонізму щодо Європи. Особливо велике було значення ізоляціонізму, який, виникнувши переважно як політико-дипломатичний принцип, з часом переріс у специфічно американський підхід до решти «неамериканського» світу. Ізоляціонізм був традиційною зовнішньополітичною доктриною для практично всіх адміністрацій президентів США у ХІХ — початку ХХ ст., за одиничними винятками, які, втім, часто негативно сприймались значною частиною американського суспільства, що вважала самоізоляцію та концентрацію на виключно американських проблемах першочерговим завданням уряду та президента. Практичний сенс політики ізоляціонізму в 20-х—30-х рр. ХХ ст. Сполучені Штати вбачали в тому, щоб з вигодою для себе використовувати протиріччя і війни між європейськими краї-ми, проголошуючи нейтралітет, від якого вони, однак, відступали в найбільших конфліктах, які розгорталися на Європейському континенті. В цій якості ізоляціонізм зберігав своє значення для американської дипломатії аж до другої світової війни [2, с. 23]. Принцип ізоляціонізму активно впливав і на економічне життя в США. Так, світова економічна криза 1929—1932 посилила прояви так званого «економічного націоналізму », який в перші роки президентства Ф.Рузвельта став офіційною зовнішньоекономічною політикою його адміністрації. Об'єктивною основою «економічного націоналізму» були ємкий внутрішній американський ринок, що охоронявся високими імпортними тарифами і низькими експортними квотами. Активним провідником ідей «економічного націоналізму » був професор Р. Молі, який очолював до свого розриву з Рузвельтом його «мозковий трест» [3, с.122]. Влітку 1933 р. Рузвельт саботував Світову економічну конференцію у Лондоні, скликану з метою знайти для капіталістичних країн спільний узгоджений вихід з кризи. На ній було зачитано послання американського президента з пропозицією учасникам конференції припинити даремну роботу і зайнятися створенням «здорової внутрішньої економічної системи країн». Так США висловили невдоволення тим, що їхні європейські боржники, посилаючись на кризу,відмовлялися виплачувати свої борги. До цього конгрес додав закон Джонсона 1934 р., який заборонив позики і кредити країнам-боржникам [4, с.285]. Окрім того, зростання популярності ізоляціонізму в 30-х роках у США пояснюється розширенням його соціальної бази, привнесеним у нього демократичним принципом, що розглядав ізоляціонізм як принцип невтручання у справи інших держав і відмови від ведення загарбницьких воєн. Саме ці недавні зміни поділили загальний ізоляціоністський рух на дві течії — власне політико-дипломатичну та антивоєнно-антимонополістичну, що активно підтримувалась широкими народними масами. І якщо з ізоляціонізмом урядових кіл та конгресу Франклін Рузвельт взаємодіяв доступними йому політичними методами, то ізоляціонізм мас становив непідвладний йому чинник, який, втім, мав мало не вирішальне значення [5, с.47]. B суспільній думці країни широке поширення отримали ізоляціоністські концепції, пожвавлення яких було пов'язане з новим підйомом антивоєнних настроїв і спробою заново проаналізувати причини вступу США в Першу світову війну. Пред'явлені сенатської комісією Дж. Ная неспростовні докази причетності американських виробників і торговців зброєю до підготовки першої світової війни та їх особливої зацікавленості в участі в ній Америки сприяли створенню атмосфери несприйняття активної ролі США у міжнародних справах. Якими б мотивами не керувалися прихильники такого підходу, в умовах, коли в Європі та на Далекому Сході вже існували осередки нової світової війни, об'єктивно подібна позиція була на руку гітлерівській Німеччини і мілітаристській Японії, які будували свою глобальну стратегію в розрахунку на нейтралітет США [6, с. 223]. Політично-ідеологічну боротьбу навколо проблем зовнішньої політики США в першій половині 30-х років ХХ століття активно підігрівала історико-публіцистична література так званих ревізіоністів, до яких належали історики С. Фейі Б. Шміт, соціолог Г. Варне та інші, що спростовувала офіційні версії причин втручання США у І світову війну, при чому велику популярність отримала теза про відповідальність за втягнення у війну вищих торгово-фінансових кіл [6, с. 223]. Окрім того, великого поширення набули ідеї одного з найвідоміших американських істориків ХХ століття Ч. Бірда про законодавче обмеження права продажу сировини та інших товарів воюючим країнам, що дозволило б вирішувати питання війни та миру виходячи лише з суспільних інтересів. Ці ідеї були настільки популярними, що Білий дім поширював інформацію, що президент Ф.Рузвельт вирішив керуватися рекомендаціями Бірда. [4, с. 290]. Таким чином, США поступово наближались до прийняття законодавства про нейтралітет, що, як вважали чисельні демократичні та ліберальні кола, мало зменшити вірогідність втягнення країни у війну, що не відповідала інтересам всієї нації. Ізоляціонізм прагнув свого законодавчого оформлення [7, с.28]. Не останню роль у даній боротьбі відіграли і економічні чинники. Ніде в світі так детально не підраховували фінансову сторону І світової війни, як у США. І цифри, які ілюстрували військові витрати країни аж ніяк не радували. Окрім того, у 1932-1933 європейські країни фактично анулювали свої боргові зобов’язання США, за винятком Фінляндії, але її частка у загальній сумі становила менша однієї тисячної [8, с. 427]. Також активно висвітлювались дані про знецінення приватних позик, що активно надавались США в 20-х іншим країнам. Більше половини цих інвестицій припадали на цінні папери іноземних держав, муніципалітетів і приватних компаній(так звані «портфельні інвестиції»), 38% з яких на 1935 р. вважались втраченими. Так, в Європі втрати США склали майже 50%. Окрім того, до 1936 року сума інвестицій, вкладених у США вперше перевищила американські закордонні інвестиції [8, с. 427]. Таким чином, сума всіх вищеперерахованих економічних, соціальних політичних та ідеологічних чинників та факторів, як об’єктивних, так і суб’єктивних, є прямою причиною законодавчого оформлення нейтралітету США у 1935 р. Закон про нейтралітет 1935 р. став актом узаконення ізоляціонізму як основного принципу у зносинах США з більшістю країн світу аж до Другої Світової війни та оформлення нової системи міжнародних відносин по завершенню Потсдамської конференції. |
Немає коментарів:
Дописати коментар